Перейменування топонімів в Україні — це тема, яка не втрачає актуальності та викликає глибокі суспільні дискусії. Останні зміни у назвах вулиць, міст і регіонів спричинили розкол у громадській думці. Одні вважають цей процес необхідним кроком на шляху до відокремлення від радянського минулого та російського впливу, інші, як аналітик Олексій Копитько, попереджають про небезпеку необдуманих перейменувань, які можуть призвести до втрати важливих історичних символів та дарування Росії частини українського минулого.
Стрічка забита суперечками з приводу “деколонізації” топонімів. Що в Харкові, що в Дніпрі, що в Одесі.
Перейменування завжди провокуватимуть полеміку, а в мене зараз немає можливості предметно брати в цьому участь.
Відзначу тільки два моменти.
Перший
Уже очевидний абсолютно недолугий і шкідницький підхід до “деколонізації”, який полягає в тому, щоб поступово віддати Росії всю тему перемоги над нацизмом. Ми скоро прийдемо до того, що у Другій світовій війні українці воювали тільки в лавах УПА. А із захоплених міст нацисти самі пішли. Передумали просто!
Що буде далі — цілком очевидно. На перших же виборах після війни відбудеться відкат, новий виток скандалів і розбрату. Дуже схоже на чиюсь політичну заготовку, яка грає проти країни.
Другий
Як доповнення до згаданої вище дурості, присутній явний курс на “деколонізацію” всієї науково-технічної спадщини, створеної українцями в радянський період. Хтось аж надто тямущий вирішив і цей пласт Кремлю подарувати.
Наприклад, перейменування в Одесі проспекту Академіка Глушка (уродженця та почесного громадянина міста) на проспект Ярослава Мудрого — це щось таке, що потребує дуже серйозного пояснення, як на мене. А чому?
Ми соромимося одного з найвідоміших конструкторів ракетних двигунів у світі? Ми соромимося, що українці й вихідці з України багато в чому побудували ВСЮ радянську космічну програму? Чи ми соромимося, що син академіка, який живе в Москві, підрядився в місіонери і занадився після 2014 р. їздити в Донецьк? Та нехай горить у пеклі!
Це те, про що я писав у період дискусії про назву станції метро в Харкові, тобто питання масштабу і рівень планки, яку ми собі ставимо. Іменем Ярослава Мудрого можна назвати все що завгодно. І це не потребує жодних душевних зусиль. Це дуже гідне ім’я, це один із найвеличніших діячів нашої історії. Але коли за допомогою цього імені вимивається те, що українці сильні в науці й техніці, де ми маємо кров з носа повернути позиції — це ж зло, чи не так? Чи ті здобутки — вже не цінність?
Хтось явно заражений ідеєю загнати Україну у вузькі рамки “аграрної наднедодержави” без традицій і, відповідно, без майбутнього.
Пора вже усвідомити: коли суспільство/країна не переосмислює, а просто віддає щось своє, зароблене потом і кров’ю, воно/вона віддає не набір байок про минуле, а саме людей і території.
Спочатку в ментальному, а потім й у фізичному сенсі.
Ми вже маємо трагічний приклад Криму. Україна відмовилася від Кримської війни 1853-1856 рр., повністю подарувавши її Росії. Хоча це була війна, яку витягнув на своїх плечах український народ — від Одеси і Шостки до Луганська. І цьому є безліч доказів. Москва ж із 1954 року розгортала міф про Севастополь як про “місто російських моряків”. А в Києві навіть після 2014 р. не були проти.
У росіян — монополія. І в цьому пряма вина вузьколобих політиків і чиновників, які відповідали за історичну пам’ять.
Час уже робити якісь висновки.