Американська газета New York Times публікує розгорнутий репортаж своїх кореспондентів про те, що зараз відбувається на лінії фронту в Запорізькій області, де українські війська раніше проводили контрнаступ, а тепер змушені оборонятися.
За спостереженнями авторів публікації, Збройні сили перейшли до оборони практично на всій довжині фронту. Лише на одній ділянці на лівому березі Дніпра у Херсонській області українські військові утримують невеликий плацдарм і намагаються наступати.
Село Роботине на південному сході Запорізької області – це найвіддаленіша точка, куди українським військам вдалося просунутися під час контрнаступу. Прориву не відбулося.
Тепер окопи навколо Роботиного щодня атакують російські підрозділи. Українські війська намагаються негайно контратакувати, якщо втрачають позиції, кажуть командири.
Один зі співрозмовників видання, український військовий із позивним “Планшет”, описав ситуацію як “гру у пінг-понг”.
“Є відрізок землі у 100-200 метрів, який постійно переходить із рук до рук”, – сказав він.
Співрозмовники журналістів NYT пишуть, що моральний дух військовослужбовців ЗСУ залишається високим, але вони втомилися та їхні лави значно порідшали через постійні втрати.
За спостереженням військових, з якими говорили репортери, російські атаки останніми тижнями так посилилися, що будь-які дії поблизу лінії фронту стали небезпечними як ніколи.
Особливо руйнівними залишаються російські повітряні удари, під час яких застосовують керовані авіабомби, що несуть 500 кг вибухівки.
“Вони їх скидають парами, вісім штук протягом години”, – сказав NYT 27-річний український військовий із позивним “Кіт”. Він каже, що звук при цьому такий, наче “на тебе падає винищувач”, наче “брама пекла відкривається”.
Як пише газета, наслідки ударів керованих авіабомб добре видно у містечках і селах поблизу лінії фронту.
Розташоване поряд з лінією фронту українське місто Оріхів нещодавно служило командним центром контрнаступу ЗСУ, але тепер воно практично спорожніло. Вулиці вкриті вирвами від потужних вибухів, будівлі зруйновані.
Як й інші західні журналісти, репортери NYT розповідають про широке застосування Росією дронів, які унеможливили пересування військових на відкритій місцевості протягом дня.
“Їхати машиною вкрай небезпечно”, – сказав журналістам український нацгвардієць із позивним “Варвар”. Бійці його підрозділу розповіли, що з вересня залишили свою бронетехніку та йшли пішки майже десять кілометрів до позицій.
Такі походи відбуваються у темряві крізь дощ і багнюку, розповідають військові. Важка доставка боєприпасів і продовольства та евакуація поранених – одна з причин, чому Україна не змогла здійснити свій контрнаступ.
Українські військові теж використовують дрони, але часто тому, що снарядів для артилерії дедалі більше не вистачає. А дрони – дешева і швидка зброя для атак на російську техніку та піхоту поблизу.
При цьому російські військові використовують дрони не лише для ударів по ЗСУ, а й для диверсій, продовжують автори.
За словами “Планшета”, росіяни іноді відтворюють з дронів звуки стрілянини, щоб українські військові подумали, що на них наступають, і виявили свої позиції.
Деякі солдати ЗСУ також кажуть, що Росія використовує дрони для скидання гранат зі сльозогінним газом.
“Він спричинює сильний біль в очах і печіння, як шматок вугілля у горлі, ви не можете дихати”, – розповів один боєць.
Частина українських військових під час однієї з атак мала протигази, але інші вибігли з окопів, щоб врятуватися від газу, і загинули в результаті ударів інших російських дронів, які були над окопами, розповідає один з очевидців.
Втрати у всіх підрозділах уздовж фронту великі, кажуть співрозмовники NYT.
За словами солдатів, за останні місяці майже всі були поранені або ледве врятувались.
“Нам не вистачає людей, – сказав один із командирів із позивним “Бандерас”. – У нас є зброя, але недостатньо людей”.
Але, попри всі труднощі, українські військові зберігають оптимізм і продовжують полювати на російську техніку та військових власними дронами та іншими засобами.
Уряд України планує провести реформу вищої освіти впродовж поточного року, змінюючи підходи до фінансування. Зараз в системі вищої освіти існують дві форми навчання: “на бюджеті” та за контрактом. Пропонується впровадити новий підхід, щоб забезпечити державною підтримкою максимальну кількість студентів.
“Сьогодні ми ухвалюємо законопроект, який передбачає, що студенти зможуть отримувати освіту за рахунок державного замовлення, державних грантів, пільгових кредитів та контрактної форми навчання”, – зазначив прем’єр-міністр України.
Державне замовлення передбачає повністю безкоштовне навчання за рахунок бюджетних коштів. Перевагу отримають абітурієнти з високими конкурсними балами, а також частка бюджетних місць буде надана представникам вразливих категорій. Державні гранти також будуть видаватися для спеціальностей, необхідних для держави.
Гранти дозволять студентам частково чи повністю покрити витрати на навчання і не вимагатимуть повернення. Розмір гранту буде визначатися результатами зовнішнього оцінювання та обраною спеціальністю. Привітні умови прийому будуть встановлені для ветеранів, дітей героїв та інших пільгових категорій.
Ці зміни спрямовані на зроблення вищої освіти більш якісною та доступною. Реформа розповсюджуватиметься тільки на нових абітурієнтів, і таким чином, уряд сподівається покращити якість та доступність освіти в Україні.
Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний підсумував рік війни, дав прогноз на майбутнє і розповів, що думає про урядовий законопроєкт щодо нових правил мобілізації.
26 грудня Валерій Залужний провів свою першу за час повномасштабного вторгнення пресконференцію. Вона була короткою і широко не транслювалася.
Залужний прокоментував резонансний пакет урядових законопроєктів щодо мобілізації, демобілізації та військової служби, внесений в парламент напередодні, а також стисло висловився про ситуацію на фронті та натякнув, чим для української оборони може обернутися наступний рік.
Скільки мобілізованих потрібно
Перед пресконференцією Залужний, який практично ніколи не роздає коментарів ЗМІ, ненадовго включився в національний телемарафон.
Він, зокрема, прокоментував заяву президента Зеленського, який стверджував, що військове командування запросило мобілізувати у наступному році 450-500 тис. новобранців, щоб поповнити військо.
Залужний уточнив, що генштаб “жодного запиту на якісь цифри не робив”.
Мовляв, свої потреби армія формує, враховуючи поточний некомплект, формування нових військових частин і прогнозів щодо втрат, які можуть бути у наступному році.
“Озвучувати цю цифру ми не можемо, бо це військова таємниця”, – додав він.
“Ми формуємо запити на ресурси – на військову техніку і людей. Всі ці пропозиції ми подаємо до міноборони, як до суб’єкта законодавчої ініціативи, яке вже далі вирішує, як це забезпечити. Нам необхідні снаряди, зброя і люди. Все решта виконують органи, які мають повноваження”, – пояснив Залужний.
Ухилянти, мобілізація і “не справа ЗСУ”
Уже на пресконференції Залужний детальніше прокоментував законопроєкти про нові правила мобілізації.
Головний з них внесли в парламент ввечері 25 грудня. Він передбачає зниження віку для мобілізованих з 27 до 25 років, спрощення процедури військового обліку та вручення повісток, а також суворіші санкції за ухилянтство аж до багатотисячних штрафів та ув’язнення.
Крім того, законопроєкт передбачає можливість демобілізації для тих, хто служить більше трьох років під час воєнного стану і для тих, хто побував в полоні.
Залужний наголосив, що хоча військові працювали в робочій групі з підготовки документів, але більшість положень, особливо ті, які стосуються безпосередньо мобілізації цивільних та санкцій щодо ухилянтів, розробляли не в генштабі.
“Ми армія, і ми маємо воювати, а не втручатися в життя цивільних”, – підкреслив він.
На уточнення ВВС Україна, Залужний також наголосив, що не військове керівництво ініціювало електронні повістки, які, як сказано в законопроєкті, зможуть надсилати на електронну пошту чи в електронний кабінет призовника.
“Точно цю пропозицію вносив не генштаб”, – сказав він.
Відповідаючи на питання про військовозобов’язаних за кордоном, Залужний додав, що ЗСУ не мають наміру втручатися у життя цивільних, які виїхали.
“ЗСУ мають воювати, жодним чином не впливати на цивільне життя наших мирних громадян, в тому числі тих, які виїхали за межі нашої країни. Для цього є центральні органи виконавчої влади, які мають прийняти рішення. Я не можу давати цю оцінку і не хочу це робити, але буду дуже радий, якщо через деякий час побачу їх у війську і з задоволенням організую їм підготовку”, – зауважив головком.
За словами Залужного, для генштабу важливо, щоб мобілізація відбувалася, але яким чином – це вже завдання уряду.
Щодо деяких позицій законопроєкту Залужний висловився скептично.
Зокрема, щодо положення про обов’язкову ротацію військових через шість місяців бойових дій.
“Звісно, ця норма дуже цікава і, звісно, хотілося б, щоб вона була. Але знову ж таки, наші люди зараз не на змаганнях, це не шоу, за яким спостерігає весь світ. Ситуація на фронті залежить від дій противника. Ми не можемо прогнозувати, це буде шість місяців, п’ять місяців, три місяці”, – пояснив головком.
“Якщо люди пропонують проводити кожні шість місяців ротацію, вони мають розуміти тоді, що бойовий комплект військ необхідно збільшувати хоча б у два рази”, – підкреслив він.
Водночас Залужний визнав, що саме ЗСУ пропонували відмовитися від строкової служби і готові до цього.
Відповідно до нового законопроєкту, строкову службу має замінити базова військова підготовка, яку протягом кількох місяців мають пройти юнаки від 18 до 25 років.
“Ще станом на літо ми були не готові змінити строковиків, але десь наприкінці листопада це вже була абсолютно наша пропозиція. … Станом на сьогоднішній день вони нам не потрібні”, – пояснив він.
Про демобілізацію
Окремо головком зупинився на демобілізації військових, які давно воюють на фронті.
Він додав, що генштаб та міноборони погодилися дозволити демобілізацію для тих, хто понад 36 місяців безперервно служив під час воєнного стану.
Але лише за умови, якщо не буде більшого загострення на фронті. Адже тоді постане питання – як і ким замінити досвідчених людей, які залишать ЗСУ.
“Я чітко розумію, що наші бійці на фронті зараз знаходяться в надскладних умовах, – заявив він. – Я сподіваюсь, що через 36 місяців ми впораємось із завданням, щоб замінити тих людей, які в надскладних умовах”.
Ситуація на фронті
Валерій Залужний ухильно говорив про перспективи війни.
“Можу вас запевнити, що наступний рік буде відрізнятися від 2023 року, ми все для цього робимо”, – заявив головком.
Він додав, що керівництво визначило проблеми і працює над їхнім вирішенням.
Коментуючи окремі напрямки на фронті – криваві бої за Бахмут, який росіяни взяли цього літа, а також битви за Авдіївку і Мар’їнку, які також під загрозою повної окупації, – Залужний наголосив, що все має визначати військова доцільність:
“Не потрібно на цьому сильно зациклюватися і робити якісь шоу або шоу скорботи навколо якогось населеного пункту. Ведення бойових дій підпорядковується своїм законам, які не залежать від того, подобається це командирам, політикам чи журналістам”.
Залужний зазначив, що ЗСУ оборонятимуть кожен клаптик землі, але якщо треба буде зберегти людей”, “ми приймемо це рішення і збережемо людей”.
“Росіяни знищують міста, використовують велику кількість снарядів. Вони можуть зробити так, що за 2-3 місяці із міста буде те, що трапилося з Бахмутом”, – додав головком.
Саме це, за його словами, зараз відбувається в Авдіївці та Мар’їнці. Особливо складна ситуація в останній, російська влада вже відзвітувала, що місто взяте, але Залужний заперечив. Він сказав, що ЗСУ все ще перебувають у його північній частині.
“Але я можу сказати, що цього населеного пункту вже не існує”, – сказав він, маючи на увазі великі руйнування.
За словами Залужного, “немає нічого такого, що може викликати суспільний резонанс” в тому, що українські військові відійшли на околиці Мар’їнки і навіть облаштовують позиції за цим містом.
Війна в Україні остаточно перейшла у стан позиційної: жодна зі сторін не може провести велику операцію, не витративши на неї надто багато ресурсів — техніки, боєприпасів, але найголовніше — людей. В обговоренні майбутньої стратегії ЗСУ замість “контрнаступу” все частіше лунає інший термін — “стратегічна оборона”.
Про необхідність переходу до стратегічної оборони заявив в інтерв’ю ВВС колишній головком ЗСУ Віктор Муженко, причому, за його словами, Київ зберігає “потенційну можливість розгрому окупаційних військ на території України”, якщо зможе грамотно розробити і реалізувати таку стратегію.
Про перехід до “року стратегічної оборони” йдеться і у великій доповіді, підготовленій міністерством оборони Естонії.
Позиційна війна, тобто така війна, коли лінія фронту не зазнає значних змін за будь-якої інтенсивності боїв, — вимушений стан.
З нього, щоправда, можна отримати й переваги, коли нічого іншого просто не залишається. Хоча командування будь-якої армії зазвичай воліє вести маневрову війну, для якої, власне, будуються всі сучасні збройні сили.
Позиційна війна за своїми цілями може називатися війною на виснаження. На відміну від маневрової чи “блискавичної” війни, цілями в ній стають не розгром армії супротивника, зайняті міста чи території, вихід на якісь стратегічно важливі позиції, а зниження боєздатності армії супротивника та обороноздатності його держави в цілому, здатності його народу та армії до опору.
При цьому позиційний конфлікт не може сам по собі закінчитися перемогою — він або призводить до ситуації, коли виснажена країна погоджується на поступки, або створює умови для переходу війни до більш активної, маневрової.
З осені 2022 року й аж до кінця літа 2023-го в Україні та на Заході багато політиків і військових говорили про необхідність й важливість літнього наступу, і, очевидно, перемагати на фронті вони збиралися саме рішучим ударом.
Однак після закінчення цього наступу, яке не досягло поставленої мети, стало ясно, що така стратегія не спрацювала і Києву доведеться вступати з Москвою в затяжний конфлікт на виснаження.
При цьому в Кремлі переконані, що військовий, економічний та демографічний потенціал у Росії вищий, ніж в України. Крім того, російське керівництво впевнене, що іноземна допомога Україні незабаром, ймовірно, припиниться, що Захід втомиться від цієї війни швидше за Росію.
Ця впевненість пролунала, зокрема, під час “прямої лінії” Володимира Путіна 14 грудня, коли він заявив, що російська фінансово-економічна система міцна, а армія боєздатна, на відміну від України, яка, за словами російського президента, “сьогодні майже нічого не виробляє”. “Намагаються щось там зберегти. Все привозять, вибачте за моветон, на халяву. Але ця халява коли-небудь може і закінчитися. І, судячи з усього, так і закінчується помаленьку”, – заявив Путін.
Майбутнє підтримки України дійсно залишається невизначеним — у США долю цієї допомоги Конгрес вирішуватиме у січні, Європа також поки що не змогла затвердити нове фінансування України.
Як зазначають багато експертів, зокрема з американського Інституту вивчення війни, “раптове припинення допомоги Заходу, найімовірніше, рано чи пізно призведе до втрати здатності України стримувати російську армію”.
Україна і її партнери намагаються вирішити цю проблему, розробивши план, який може хоча б описати перспективу західним політикам та допомогти їм у вирішенні питання щодо військової допомоги Києву.
Невизначеність і відсутність більш-менш чіткої перспективи дуже заважає конгресменам у затвердженні пакета допомоги — їм просто незрозуміло, як довго доведеться витрачати гроші на підтримку ЗСУ у війні, перемога якої не має зрозумілого образу.
Як написала на початку грудня газета New York Times, Україна спільно з США розробляють стратегію, головна мета якої – утримати території, які контролює ЗСУ.
За інформацією видання, американці пропонують сфокусуватися на цій головній меті, тоді як українці хочуть вести активніші бойові дії із застосуванням далекої високоточної зброї.
Зараз ідея зіграти в гру, яку нав’язує Україні Росія, тобто почати війну на виснаження, замість підготовки нового великого наступу, знаходить все більше прихильників. І це логічно — іншого виходу поки що просто не видно.
“Війна на виснаження невигідна нікому і ніколи, на неї йдуть, тільки якщо немає можливості вести війну більш активно, але в такій ситуації вона більш невигідна Україні, ніж Росії: окрім втрат на фронті, мільйони біженців, ракетні удари по всій території країни, руйнування інфраструктури та економіки, неясні перспективи держави загалом — тому, якщо наступ і злам тенденції не вдалися, треба ще раз подумати про перспективу”, — так описав нинішню ситуацію в інтерв’ю ВВС ізраїльський військовий експерт Давид Гендельман.
Так вийшло
Взагалі ні російська, ні українська армії не збиралися закопуватися в землю і переходити до війни на виснаження.
У лютому 2022 року Росія спробувала зробити класичний бліцкриг з проривом до столиці та захопленням доброї половини України.
Коли взяти Київ не вдалося, а просування на півдні зупинилося, то Росія почала наступ на Донбасі, який також був цілком рішучим і за характером, і за цілями: російські війська прагнули оточити і знищити велике українське угруповання, але також безрезультатно — на півдні “кліщів” українську оборону не вдавалося пробити, а на півночі взагалі все закінчилося поразкою.
На початку вересня 2022 року, скориставшись низькою щільністю російських військ у Харківській області, ЗСУ змогли спланувати та провести осінній наступ, звільнивши велику територію, а потім змусивши Росію відвести війська від Херсона на лівий берег.
Однак згодом обидві сторони не змогли спланувати і провести жодної великої операції і досягти такого ж успіху, як у російської армії на півдні України на початку вторгнення або у ЗСУ під Ізюмом восени 2022 року.
Під час літнього наступу 2023 року ЗСУ вклинилися в російську оборону на 30 кілометрів, але не досягли поставленої мети — виходу до Азовського моря або хоча б звільнення міста Токмак, що лежить на півдорозі до узбережжя.
Таким чином, позиційною ця війна стала ще взимку-навесні 2023 року, а літній наступ ЗСУ лише наочно показав, як важко переламати це становище.
Чому виник позиційний глухий кут?
Причин, через які війна перейшла у такий стан, кілька.
Після російської мобілізації на фронті з обох боків виявилися сумірні за розміром угруповання, причому їхня чисельність дозволяє наситити частини в обороні настільки, щоб унеможливити прорив невеликими групами.
Таке просування ускладнене ще й тим, що за довгий час, протягом якого лінія фронту залишалася незмінною, кожна зі сторін встигла підготуватися до оборони, викопавши траншеї, обладнавши вогневі точки, встановивши мінні поля та пристрілявши їх.
Крім того, кожна зі сторін використовує весь арсенал розвідки, щоб контролювати територію, зайняту супротивником, постійно вдосконалюючи навички та техніку.
Враховуючи, наскільки добре зараз проглядається ближній тил, прихована концентрація та прорив невеликих груп – дуже ускладнені. Іноді між виявленням та ураженням цілі артилерією проходить лише кілька хвилин.
Прорив великими угрупованнями теж виявився майже неможливим. Теоретично існує можливість зібрати ударне угруповання та створити чисельну перевагу на певній ділянці фронту, однак і тут розвідка заважає зробити це потайки.
Обидві сторони активно використовують для розвідки безпілотники, та й інші види розвідки стали більш ефективними. Наприклад, агентура на території супротивника може передавати дані значно швидше, ніж раніше.
Сучасні системи електронної розвідки також стали досконалішими. Україна отримала доступ до інформації із західних супутників та даних літаків-розвідників, а Росія активно залучає власні розвідувальні засоби, як-от радари та літаки ДРЛС.
Тож потай розгорнути велике угруповання стало практично неможливо — супротивник розкриває задум і встигає відреагувати на загрозу, підтягнувши зі свого боку до місця майбутнього прориву резерви.
Зрештою, жодна зі сторін не продемонструвала вміння діяти великими з’єднаннями в рамках загальновійськового бою в тісній взаємодії різних складових ударної групи — інженерних, танкових, мотопіхотних, ракетно-артилерійських та авіаційних частин.
Річ частково в тому, що в цій війні з’явилося стільки нових військових технологій, що їхнє застосування поки що дуже погано вивчене, і тактичні прийоми, які дозволяють з ними боротися, не відпрацьовані.
І оскільки досвіду та вміння ведення бойових дій не вистачає на всіх рівнях, починаючи з рядових і закінчуючи командуванням, все це призводить до надто високих втрат.
При цьому воюючі армії набувають нового бойового досвіду, що дозволяє їм робити все менше помилок, якими міг би скористатися супротивник.
Чого потребує Україна для оборони?
Загальні цілі переходу до стратегічної оборони, про які йшлося у згаданій вже аналітичній доповіді естонських військових, не дають уявлення про те, якої тактики дотримуватимуться ЗСУ під час кампанії.
Вона буде пов’язана із постачанням іноземного озброєння та військової техніки. З одного боку, ці поставки виходитимуть із потреб України, з іншого — обмежуватимуть свободу дій ЗСУ.
Якщо ЗСУ не вдасться до спроби ще одного наступу в 2024 році, а дійсно перейде до оборони, то номенклатура західних поставок має змінитись.
Як зазначає ізраїльський військовий експерт Давид Гендельман, насамперед ЗСУ потребують артилерійських боєприпасів, оскільки “на них стоїть і оборона, і наступ у російсько-українській війні”.
“Необхідно посилити ППО та ПРО, особливо з початком чергової зимової кампанії ударів по інфраструктурі, з цим, зокрема, пов’язане й постачання Німеччиною ще однієї батареї Patriot. Потрібен реальний початок постачання авіації — і як друге дихання українським ВПС на перспективу, і як протидія російським літакам, зокрема, запускам крилатих бомб з УМПК, проти яких ППО малоефективна. Бронетехніка для оборони менш критична, аніж для наступу, але на перспективу потрібна і вона”, — вважає ізраїльський експерт.
Але головне, за словами Гендельмана, полягає у мобілізації української економіки й держави. “Насамперед це стосується переведення країни на воєнні рейки, розкручування ВПК і взагалі мобілізації матеріальних та людських ресурсів для війни. Поки що Росія показує себе в цьому краще, ніж Україна, хоча, здавалося б, Україні це більше горить і можна було очікувати на великі зрушення”, — сказав він.
Гендельман вважає, що Україна має докладати максимальних зусиль для розвитку власного ВПК, що знизить її залежність від західних постачань.
“Проблема з постачанням у тому, що західний ВПК теж розкручується недостатньо швидко, і за багатьма категоріями є фізична нестача […] Тому все знову впирається у власні українські можливості та зусилля. Якщо це “не дуже й хотілося” щодо переходу на воєнні рейки продовжиться, Україна програє, і жодні посилання на об’єктивні обставини не допоможуть”, — вважає він.
Маневрена чи окопна?
Документ, розроблений естонськими військовими, містить цілі й завдання, які можуть поставити перед собою ЗСУ, якщо вирішать воювати з Росією на виснаження.
Серед них – удари по комунікаціях, щоб порушити постачання військ на передовій, тиск на Чорноморський флот, щоб знизити його активність, а також захист повітряного простору, щоб не дозволяти російській авіації на нього впливати.
Крім того, ЗСУ пропонують продовжувати стримувати російський повільний наступ, завдаючи при цьому російській армії максимально можливих втрат.
За підрахунками міністерства оборони Естонії, Росія здатна готувати не більше 130 тисяч військових протягом пів року. Естонці вважають: якщо безповоротні втрати (вбитими та пораненими без можливості повернутися на фронт) складуть 50 тисяч за пів року, то це перевантажить російську мобілізаційну систему і призведе до того, що на фронт потраплятимуть менш підготовлені солдати, що зменшить боєздатність російського угруповання.
Ці загальні принципи, викладені у доповіді, не дають уявлення про те, яку тактику оберуть ЗСУ. Ймовірно, цього поки що не знає навіть командування українською армією.
Оборонна стратегія не означає, що війська не будуть маневрувати та проводити наступи.
Штурм Вугледару минулої зими, весняне взяття Бахмута, бої під Авдіївкою — всі ці операції, які проводила російська армія, укладаються в концепцію позиційної війни, так само як і український плацдарм на лівому березі Дніпра і навіть просування під тим самим Бахмутом і в районі Оріхівського виступу влітку 2023 року.
Ці операції не призвели до значних змін лінії фронту, тобто до таких, які б змінили характер війни (тому війну і називають позиційною). І всі вони були надзвичайно затратними.
При цьому, оскільки польова фортифікація є однією з основ оборони в позиційній війні, будівництво ліній оборони — додаткові витрати такого конфлікту. Це десятки і навіть сотні кілометрів траншей, протитанкових ровів, загороджень, гектари мінних полів, бетонні бункери, доти та багато іншого. Будівництвом цих ліній оборони зараз займаються обидві сторони.
Відмовитись від активних бойових дій під час позиційної війни важко — адже тільки так можна утримати чи завоювати ініціативу, змушуючи супротивника реагувати на погрози. Реакція завжди більш затратна, ніж заздалегідь підготовлений удар, тому що вона вимагає екстрених заходів.
Тому під час позиційної війни кожна армія має вибір — або готувати і вести затратні активні операції, або реагувати на ініціативу супротивника, витрачаючи на це ще більше ресурсів.
Віктор Муженко в інтерв’ю ВВС наголошує, що стратегічна оборона, до якої мають, за його словами, вже зараз перейти українські сили, передбачає нанесення ними контрударів.
Паралельно, каже Муженко, Україна має “переформатувати фронт”. “Це означає, що нам потрібно створити потужний резерв – не лише кількісний, а й якісний. А якісний резерв — наявність військових організмів: бригада, корпус і так далі — підготовлених, оснащених, злагоджених, з високим моральним духом, здатних вирішувати такі питання”, — резюмує він.
Давид Гендельман вважає, що оборона вимагатиме менших зусиль і напруги, ніж активніша війна, але цей час потрібно використовувати для підготовки саме до рішучих бойових дій.
“Оборона менш витратна за ресурсами, ніж наступ, але все ж таки впирається саме в перспективу: і втрати, й інші витрати просто розмазуються в часі замість великих одномоментних втрат при великому наступі. Тому якщо протягом оборонного етапу не буде зрушень у переході на воєнні рейки, то це просто відкладення неприємностей, а не їхнє вирішення”, — каже він.
Про це йдеться і в доповіді естонських військових. На думку експертів міноборони Естонії, головна ціль на цей час – підірвати впевненість Росії у тому, що війну вдасться завершити протягом 2024 року. Для оборони України наступний рік буде стратегічним, протягом цього часу має бути побудована військова та промислова база країни для того, щоб у Києва з’явилась можливість завдати поразки російським військовим.
Зважаючи на все, командування ЗСУ цілком усвідомлює проблеми, що виникнуть за тривалого позиційного протистояння. Український головнокомандувач Валерій Залужний ще на початку листопада опублікував статтю в журналі Economist, в якій виклав свої погляди на те, чого потребує Україна в такій війні.
За словами Залужного, пріоритетами для ЗСУ (тобто тими сферами, які необхідно розвивати та зміцнювати) є авіація, яка дозволить домогтися якщо не переваги в повітрі, то хоча б паритету; РЕБ – вони життєво необхідні на тлі різкого збільшення дронів; системи контрбатарейної боротьби – артилерія в позиційній війні стає одним з головних засобів поразки і з нею потрібно боротися; інженерна техніка для подолання мінних полів — саме вони стали одним з головних чинників, які не дозволили ЗСУ провести успішний наступ. І, нарешті, люди, оскільки саме вони звільняють окуповані території — літаки, дрони та інша техніка це зробити не може.
Залужний написав, що Україна може відновити свою територіальну цілісність лише військовою силою. Однак і сам він визнає, що війна набула позиційного характеру, і багато коментаторів говорять, що головне для України в період “стратегічної оборони” — не втратити ще більше своєї землі.
В колонці для Foreign Policy професор економіки Джеффрі Сонненфельд висловлює думку, що уявляти Володимира Путіна переможцем у поточній ситуації було б глибокою помилкою. Спираючись на своє аналітичне бачення, він розглядає реальний стан справ у Росії та вказує на його далекий від позитивного характер.
Це, мабуть, найважчий момент для України від початку російського вторгнення в лютому 2022 року, коли здається, що ситуація на полі бою зайшла в глухий кут, політична підтримка Заходу вагається під гнiтом політичної дисфункції, а війна на Близькому Сході відволікає ресурси й увагу.
Проте багато рефлексивних циніків у західній пресі заходять надто далеко, віддаючи належне противнику України, президенту Росії Володимиру Путіну, а один оглядач Wall Street Journal навіть оголосив Путіна одним із “переможців року”. Ми не можемо потрапити в пастку, думаючи, що для Путіна все добре, і ми не можемо відмовитися від ефективних заходів тиску на нього.
Буквально цього тижня газета New York Times навіть припустила, що вихід понад 1000 транснаціональних компаній з Росії мав неприємні наслідки, збагачуючи Путіна і його поплічників. Усі факти свідчать про те, що вихід бізнесу спричинить значні витрати. Економічні дані ясно показують, що російська економіка заплатила величезну ціну за втрату цих підприємств. Путін продовжує приховувати необхідну статистику національного доходу Росії — очевидно, тому, що нема чим хвалитися.
У той час як Путін експропріював деякі активи азійських і західних компаній, більшість фірм просто відмовилися від бізнесу в Росії, охоче списавши активи на мільярди доларів. За це вони були винагороджені, оскільки їхня ринкова капіталізація різко зросла після новин про їхній вихід. Росія не тільки подає до суду на іноземні компанії за вихід, оскільки відхід ExxonMobil і BP поклав край технологіям, необхідним для розвідки нафти, а й російський гігант “Роснефть” навіть подав до суду на агентство Reuters за репортаж про це. Масові перебої з постачанням, що призводять до закриття російських заводів у різних секторах, було описано в репортажах з місць, що призвело до арешту, а тепер і дев’ятимісячного тюремного ув’язнення героїчного журналіста, який задокументував правду.
Розглянемо таку економічну статистику, яку ми перевірили.
Витік талантів. У перші місяці після вторгнення Росію покинуло близько 500 000 осіб, багато з яких були саме тими високоосвіченими й технічно кваліфікованими робітниками, яких Росія не може собі дозволити втратити. За рік із гаком це число зросло щонайменше до 1 мільйона осіб. За деякими оцінками, через цю безпрецедентну втечу талантів Росія втратила 10 відсотків усієї своєї технологічної робочої сили.
Втеча капіталу. Згідно зі звітами Центрального банку Росії, у період з лютого 2022 року по червень 2023 року з Росії було виведено рекордні 253 мільярди доларів приватного капіталу, що більш ніж учетверо перевищило обсяг усього попереднього відтоку капіталу. За деякими оцінками, Росія втратила 33 відсотки від загальної кількості мільйонерів, які живуть у Росії.
Втрата західних ноу-хау. Це сталося в таких ключових галузях, як технології та енергетика. Наприклад, одній тільки “Роснєфті” довелося витратити майже на 10 мільярдів доларів більше на капітальні витрати за останній рік, згідно з її власними даними, що становить приблизно 10 доларів додаткових витрат на кожен барель експортованої нафти, крім труднощів із продовженням проєктів із бурінням нафти в Арктиці, які майже повністю залежали від західних технологій і досвіду.
Практично повне припинення прямих іноземних інвестицій у Росію. Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) в Росію майже повністю припинилися з низки причин. За 22 місяці після вторгнення був тільки один місяць позитивного припливу прямих іноземних інвестицій порівняно з приблизно 100 мільярдами доларів прямих іноземних інвестицій щорічно до війни.
Втрата рубля як вільно конвертованої та обмінюваної валюти. Оскільки глобальні транснаціональні корпорації тікають натовпами, мало що могло завадити Путіну запровадити безпрецедентний і суворий контроль за рухом капіталу щодо рубля після вторгнення, наприклад, заборонити громадянам надсилати гроші на банківські рахунки за кордоном; призупинити зняття готівки з доларових банківських рахунків на суму понад 10 000 доларів США; примушувати експортерів обмінювати 80 відсотків свого виторгу на рублі; призупинити пряму конвертацію доларів для фізичних осіб, які мають рубльові банківські рахунки; призупинити прямий обмін валюти на рублі; призупинити обмін на рублі. Не дивно, що обсяги торгівлі рублями впали на 90 відсотків, унаслідок чого російські активи, оцінені в рублях, практично не приносять користі та не підлягають обміну на світових ринках.
Втрата доступу до ринків капіталу. Західні ринки капіталу залишаються найглибшим, найліквіднішим і найдешевшим джерелом капіталу для фінансування бізнесу і прийняття ризиків. З початку вторгнення жодна російська компанія не змогла випустити нові акції або нові облігації на жодному західному фінансовому ринку. А з втечею транснаціональних компаній у російських підприємств немає альтернативних джерел фінансування і глобальних інвесторів, увагу яких можна було б привернути.
Різке падіння вартості активів. Почасти завдяки масовому виходу глобальних транснаціональних компаній, вартість активів у Росії різко впала в усіх напрямках, причому, згідно з нашим дослідженням, навіть загальна вартість деяких державних підприємств знизилася на 75 відсотків порівняно з довоєнним рівнем. Як повідомляє Times, відбулося 50-відсоткове зниження вартості багатьох активів приватного сектора.
Це лише деякі з витрат, які Путіну довелося понести у зв’язку з виходом понад 1000 глобальних підприємств; це без урахування згубного впливу на російську економіку економічних санкцій, таких, як високоефективне обмеження цін на нафту, розроблене Міністерством фінансів США. Понад дві третини російського експорту становили енергоносії, а зараз він скоротився вдвічі. Росія, яка ніколи не постачала готову продукцію — промислову чи споживчу — у світову економіку, паралізована. Вона навіть віддалено не є економічною наддержавою, практично всі її сировинні ресурси легко замінити з інших джерел. Військова машина приводиться в рух тільки за рахунок канібалізації підприємств, які тепер контролюються державою.
Судячи з наших великих економічних даних, вердикт зрозумілий: безпрецедентний історичний вiдхiд більш ніж 1000 глобальних компаній допоміг вивести з ладу військову машину Путіна. У такий важкий для України момент було б помилкою бути занадто оптимістичним — так само, як було б помилкою бути занадто цинічним.
Голова фракції “Слуга народу” Давид Арахамія повідомив, що військове командування подало запит на мобілізацію 500 тисяч громадян, але відсутність законопроєкту про мобілізацію викликає невизначеність та поширення фейків. Заява була зроблена у зв’язку з очікуванням Радою готового законопроєкту, який буде обговорено профільним комітетом.
“Сьогодні уряд мав би внести законопроєкт щодо мобілізації, над яким він працює на прохання військових. Сподіваюся, колеги з Кабінету Міністрів найближчим часом закінчать свою частину роботи”, — сказав Давид Арахамія.
Давид Арахамія зазначив, що уряд мав представити законопроєкт щодо мобілізації сьогодні, але цього не сталося. Він висловив сподівання, що уряд завершить роботу над законопроєктом у найближчий час. Відсутність законопроєкту породжує невизначеність та сприяє поширенню фейків, включаючи інформацію про блокпости та інші аспекти мобілізації.
З його слів, алгоритм роботи залишається незмінним, і військове командування вже внесло запит на мобілізацію 500 тисяч громадян. Однак уряд ще працює над визначенням правил. Арахамія підкреслив, що набір нових людей та рішення проблем тих, хто вже на службі, не є вихідним рішенням, оскільки президент України Володимир Зеленський вимагає комплексного підходу до проходження служби в ЗСУ.
Парламент очікує готовий законопроєкт, який буде обговорено на профільному комітеті. Давид Арахамія підкреслив важливість вирішення проблем військових та відповіді на чутливі питання з боку суспільства.
19 грудня президент України Володимир Зеленський заявив, що головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний і Генштаб звернулися до нього через питання мобілізації. Вони запропонували мобілізувати додаткові 450-500 тисяч чоловіків. Зі слів президента, говорячи про додаткові сили мобілізації, варто також знайти демобілізаційні процеси.
Російські пропагандисти та провоєнні блогери вирішили вжити заходів дезінформації, повідомивши про нібито знищення трьох багатоцільових винищувачів F-16, які, за їхніми словами, не існують в Україні.
Згодом ця інформація була розширена, стверджуючи про збиття шести таких літаків під час масованої атаки, а також ліквідацію зенітно-ракетного комплексу NASAMS.
Пропагандисти стверджували, що в Одесі було знищено три літаки, проте жодних доказів цього події не надано. Зазначено, що F-16 на той момент не було в Україні, але російські джерела намагалися створити вигляд, ніби їм вдалося їх збити.
Українські представники відреагували на цю інформацію. Речник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат відзначив, що російське повідомлення про збиття F-16 викликає радість, адже в Україні взагалі немає цих літаків, і ворог “знищує” уявлені або навіть меметичні об’єкти. Його слова свідчать про те, що ці розповіді російської пропаганди є попросту неправдивими і мають на меті дезінформацію.
Юрій Ігнат також вказав, що люди можуть вірити усьому, що їм хочеться вірити, і в даному випадку російська пропаганда спробувала задовольнити це бажання, створюючи ілюзію “знищення” уявлених або мітологічних об’єктів.
Наприкінці виступу Ігнат також вказав, що існують підтвердження готовності західних партнерів вислати в Україну винищувачі. Він пояснив, що процес підготовки включає не лише пілотів, але й інфраструктуру та інженерів, і вже було обговорено з партнерами можливість передачі цих літаків Україні.
Україна отримала додаткове фінансування у розмірі 1,34 мільярда доларів для часткової компенсації видатків держбюджету, що не пов’язані із сферою безпеки та оборони. Це фінансування надійшло в рамках проєкту Світового банку “Підтримка державних видатків для забезпечення стійкого державного управління в Україні” (PEACE in Ukraine), який реалізується з метою забезпечення стабільності та підтримки соціальних витрат.
Фінансування складається з позики Світового банку у розмірі 1,086 мільярда доларів США через Цільовий фонд з надання необхідної кредитної підтримки Україні (ADVANCE Ukraine) під гарантії Уряду Японії. Додатково, надійшли гранти від Норвегії (190 млн доларів США), Уряду Сполучених Штатів Америки (50 млн доларів США) та Уряду Швейцарії (20 млн доларів США) через відповідні фонди підтримки та реформування України.
Отримані кошти призначені для компенсації видатків, зокрема на пенсійні виплати та виплати працівникам Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Міністр фінансів України Сергій Марченко підкреслив важливість міжнародної фінансової допомоги у забезпеченні фінансово-економічної стабільності країни та забезпеченні першочергових соціальних витрат під час війни.
Уряд розглядає можливості посилення мобілізації, і однією з важливих тем стало питання військового обліку для жінок. Ця ідея викликала значний обурення серед українок, настільки, що деякі були готові відмовитися від громадянства через незадоволення пропозиціями політиків. Які кроки готова зробити влада та які можуть бути наслідки цих рішень.
Представники українського естеблішменту сигналізують, що уникнути посилення мобілізації не вдасться. Зокрема, порушена дискусія про військовий облік для жінок, що викликає різноманітні реакції в суспільстві. Наприклад, нардепка СН Мар’яна Безугла висловлювала ідею розглянути можливість розширення переліку спеціальностей для обов’язкового військового обліку для жінок, включаючи широкий спектр професій.
Проте велика частина жінок та представників Генштабу ЗСУ не підтримала цю ініціативу. В обговореннях з’явилося питання про те, чи має влада право змінювати статус військового обліку для жінок, а також чи зможе система територіального комплектування ефективно впоратися з таким завданням.
На фоні цього видається неоднозначним інтерес громадськості до можливих змін. Жінки, які вже є частиною Збройних сил України, становлять певний відсоток від загальної чисельності військовослужбовців, і вони вже мають свій внесок у оборону країни. Однак ідея обов’язкового військового обліку для більшого кола жіночих спеціальностей викликає обурення та сумніви серед громадськості.
Під час пресконференції 19 грудня президент України Володимир Зеленський рішуче відкинув ідею мобілізації жінок, стверджуючи: “Мобілізацію жінок — не підпишу”. Це рішення відзначається його рішучістю та уважністю до гендерних аспектів військової мобілізації.
На думку ветерана АТО та військового експерта Євгена Дикого, ініціатива щодо мобілізації жінок наразі є виключно особистою думкою Мар’яни Безуглої та не знаходить підтримки в середовищі військових. Він підкреслює, що в армії не розглядають альтернативні сценарії та що жоден документ чи законопроєкт на цей рахунок не розробляється на рівні парламенту чи комітетів.
Дикий також зауважив, що мобілізація жінок в умовах введення військового обліку та обмеження їхнього виїзду за кордон може суттєво вплинути на моральний дух військових, які вже перебувають на передовій, адже це може вплинути на їхню впевненість у безпеці своїх сімей. Такий крок, за його словами, може сильно вдарити по моральному становищу захисників та порушити внутрішню спокійність тих, хто бореться за безпеку своєї країни.
Згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), за період з 29 листопада по 9 грудня 2023 року збільшилася кількість українців, готових до територіальних поступок для досягнення миру. Дослідження проводилося телефоном серед 1031 учасника з різних регіонів України, за винятком АР Крим.
Протягом останніх шести місяців відзначено зростання цієї готовності на 9 відсоткових пунктів. З травня 2022 року до травня 2023 року приблизно 8-10% респондентів були готові до територіальних поступок, в той час як 82-87% висловлювалися проти них. З травня по грудень 2023 року інтерес до таких поступок зросла з 10% до 19%.
У той же період зменшилася кількість противників територіальних поступок: з 84% у травні до 74% у грудні. Спостерігаються зміни в різних регіонах України: з південно-східних регіонів підтримка поступок перейшла на заходи та центральні частини країни.
Навіть із зростанням готовності до територіальних поступок, значна більшість респондентів (від 68% до 79%) залишається проти них. Також відзначено, що ті, хто підтримує такі дії, є песимістичнішими у своїх поглядах, проте більшість вірить, що за належної підтримки Заходу Україна зможе досягти успіхів у цьому напрямку.
